Появился на свет 17 сентября 1864г . в городе Винница, в семье мелкого чиновника. Детство и юность будущего писателя прошли в небольших городах и селах Подолья, куда переводили его отца по службе. Образование Михаил Михайлович получил в Барской начальной школе (1875- 1876) и в Шаргородском духовном училище (1876- 1880) .

Коцюбинский очень рано начал пробовать свои силы в литературе, сначала он брался за поэзию, потом пошли переводы, наброски, но главным место его деятельности, можно даже сказать призванием, стала художественная проза. Первыми его попытками были рассказы «Андрей Соловейко, или Учение свет, а не учение - тьма» (1884) , «21-го декабря на введение» (1885) , «Дядька и тетка» (1885) .

Понятное дело, что М. Коцюбинский начал печататься не сразу. Лишь в 1890 г. в львовском журнале «Звонок» впервые был опубликовано его стихотворение «Наш домик». В этом же году он побывал во Львове, установив полезные контакты с местными издателями и литераторами, естественно, что самым важным знакомством было знакомство с Франком. Благодаря этой поездке Михаил Михайлович Коцюбинский начал сотрудничать с западно-украинскими изданиями. В 1891г . он едет в с. Лопатинцы (Винницкая об.), где одновременно работает домашним учителем в семье местного служащего и занимается серьезной литературной деятельностью. В этот год с под его руки выходят рассказы «Харытя», «Елочка», «Пятизлотник», повесть «На веру», сказка в виде стихотворения «Завидующий брат». Эти произведения заинтересовали литературные круги, доказали, что в украинскую прозу пришел талантливый творец.

В начале 90-х часть молодой украинской интеллигенции, создало организацию «Братство тарасовцев». С ее участниками Коцюбинский некоторое время поддерживал связь. Естественно, что это отразилось на его творчестве. В сказке «Хо» (1894г .) М. Коцюбинский возносит значение либерально - просветительской деятельности.

Годы пребывания Михаила Михайловича Коцюбинского на государственной службе в Молдавии и Крыму дали жизненный материал для его произведений «Для общего добра» (1895) , «Пе-коптьор» (1896г .), «Посол от черного царя» (1897г .), «Ведьма» (1898г .), «В путах Шайтана» (1899г .), «Дорогой ценой» (1901г .), «На камне» (1902г .), «В грешный мир», «Под минаретами» (1904г .).

Богатая творческими достижениями пятилетняя служба в филоксерной комиссии стала периодом интенсивногоповышения писателя. Покинув работу в комиссии. Он после безуспешных попыток устроиться на работу в Чернигове, где жила семья, едет в Житомир и получает разные должности в редакции газеты «Волынь». В начале 1898г . Коцюбинский наконец-то получает работу в черниговском земстве. Важным моментом развития Коцюбинского был рассказ «Лялечка» (1901г .).В этом произведении М.М. Коцюбинский показывает себя как хорошего мастера психологического анализа.

В 1905- 1907г г. Коцюбинский написал и выдал рассказ “Fata morgana” (Киевская старина, 1904г .), в котором уловил те сдвиги в мировозрении селянства и новые тенденции в эволюции, которые вылились в революцию в последующих годах.
В 1910г . была опубликована вторая часть повести «Fata morgana».

У 1906 — 1912 гг. кроме второй части “Fata morgana” М. Коцюбинский создает новеллы «Смех», «Он идет» (1906г .), «Неизвестный», «Intermezzo», «В дороге» (1907г .), «Persona grata», «Как мы ездили в Криницы» (1908г .), «Дебют» (1909г .), «Сон», «Лист» (1911г .), «Подарок на именины», «Кони не виноватые», «Хвала жизни!», «На острове» (1912г .), а также повесть “Тени забытых предков” (1911г .).

Во время поездок на Кипр писатель часто встречался с Горьким, 1911- 1912г г. зимой даже жил у него и написал там «Кони не виноваты» и «Подарок на именины».

Художественные наброски «Хвала жизни!» и «На острове», написанные летом 1912г . оказались последними произведениями М. Коцюбинского.12 апреля 1913г . М.М. Коцюбинский умер в Чернигове.

«Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі…»

«Я не вважаю, що конче треба, щоб про мене колись багато писали критики та історики літератури. Але цікаво було б, щоб так – за півсотні років… після моєї смерті десь написали на шестерінки чи там сторінку, де просто перелічили б, що я зробив і що з того від мене зосталося у пам’яті. І в чиїй іменно пам’яті. Ну, і коротко сказали б, чи надовго мене вистачить у будуччині».

Присвячуємо

нашим дідусям, бабусям

та батькам

Дитинство та юність

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 (5 за старим стилем) вересня 1864 року на Поділлі в м. Вінниці в родині дрібного службовця. У метричній книзі вінницького Преображенського собору за 1864 р. записано: «Сентябрь, 5». Народився: «Михаил». Батьки: «Губернский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания».

Батько його, людина добра, чесна і працьовита, але запальна і нестримна, «з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися», не міг терпіти утисків і несправедливостей від начальства, тому доводилося йому часто змінювати місце постійної роботи, а інколи й зовсім залишатися без місця або працювати за мізерну плату. Разом із ним переїздила по селах, містах та містечках Поділля й родина.

Мати письменника – Гликерія Максимівна (дівоче прізвище – Абаза), 1837 року народження, 1863 р., всупереч волі батьків, вийшла заміж за вдівця Михайла Матвійовича Коцюбинського, який уже мав двох дітей від першого шлюбу. Це була жінка добра, любляча, «поглядів поступливих», зі складною, тонкою й глибокою душею. Їй було властиве розуміння літератури та мистецтва. Вже солідним чоловіком Михайло Коцюбинський у своїх автобіографічних листах згадував так про матір: «Мати з більш сталим, ніж у батька, характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене, якого дуже любить. Має добрий смак, благородні погляди, любить літературу і штуку, поглядів поступових. Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні не тільки з обличчя, але й характером і уподобаннями».

Михайло Коцюбинський, або, як його пестливо називала мати, Муся, був першою спільною дитиною молодого подружжя. Потім у Михайла Матвійовича та Гликерії Максимівни народилося ще четверо дітей: Лідія (1868 р. н.), Хома (1870 р. н.), Леонід (1872 р. н.), Ольга (1877 р. н.).

Дитинство майбутнього письменника до 7 років минало у Вінниці, у теплому і дружньому сімейному оточенні. «Дитячий вік мій (до 7 літ) пройшов у Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі», – згадував М. Коцюбинський. Нянькою у малого була сільська жінка Хима, від неї він чув українське слово і народну казку. Мати ж Михайлика віддавала йому всю материнську любов, практично не приділяючи уваги своїм пасинкам. Хлопчик же, навпаки, тягнувся до нерідних сестер, спілкувався з ними. «Михайлик, ця чиста, виплекана дитина, ніколи не відсторонювався від своїх нерідних сестер… Ввечері він читав їм наголос одержану з бібліотеки книжку, грався з ними, чи вів мирну розмову, всім своїм поводженням намагаючись загладити провинність своєї матері перед сиротами», – згадував родич Коцюбинських і вчитель Шаргородської бурси В. О. Ковердинський. Завдяки своїй доброті й чулості Муся був улюбленцем усієї сім’ї і ріс в атмосфері теплих, сердечних стосунків».

Саме під впливом матері та народних пісень у хлопчика рано розвинувся інтерес до літературної творчості. Брат письменника згадує, що Михайло часто ходив на ярмарок слухати сліпих лірників. Окрім того, один із тих лірників, дід Купріян, деякий час жив у родині Коцюбинських.

Розповіді діда про бідування, а також тужливі народні пісні про тяжке селянське життя справляли неабияке враження на світосприйняття хлопчика. М. Коцюбинський згадує, що вже у 8-9 років він і сам почав складати пісні за взірцем народних, а в 12 років написав велику повість (російською мовою) з фінського життя.

До свят у родині мали звичай мазати хату: підводили червоною та синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині. Свята оформляли з простотою і традиційністю, властивою старосвітським дворянам.

На Святвечір стіл у їдальні застеляли запашним сіном, вкривали його чистою скатертиною. Посередині клали паляницю, сідали вечеряти, тільки-но на небі сходила перша зірка. Їли юшку з солоної риби, кутю з пшениці та узвар із фігами.

На Різдво співали колядок. У новорічне свято посівали в хаті пшеницею, щоб хліб родив, щоб заможно жилось, а на Масницю робили колодки з подарунками і на стрічках чіпляли їх знайомим парубкам на плече, за що обов’язково сплачувався викуп цукерками або горіхами.

У сім’ї повсякденною мовою спілкування була російська, але одного разу в дитинстві, коли малий Михайлик захворів, під час марення він раптом заговорив українською, здивувавши цим усіх домашніх. Коли після одужання хлопчику розповіли про це, він ще більше зацікавився українським словом.

1872 року, внаслідок проведення судової реформи Олександра ІІ , у Вінниці ліквідували повітовий суд, де працював секретарем Михайлів батько. Родина змушена була переїхати до села Радівців Літинського повіту, де Михайло Матвійович улаштувався працювати волосним писарем.

1874 року родина Коцюбинських знову змінює місце проживання: Михайла Матвійовича призначено поліційним наглядачем у місто Бар на Вінниччині. Оселилися Коцюбинські в Барі поблизу міського саду й руїн колишньої фортеці в півтораповерховому будинку купців Штоків. У цій великій, найкращій тоді в Барі, оселі родина Коцюбинських займала нагорі шість кімнат, кухню й коридор.

Малого Михайла (тоді батьки мали непогані статки) навчали вдома і лише восени 1875 року віддали до школи, одразу ж до третього класу.

Домашнім учителем хлопця був викладач Барської школи Яким Іванович Богачевський, якого згодом його вже дорослі учні характеризували як досить освічену людину передових поглядів. І хоча він любив трохи «закласти за комір» , це анітрохи не перешкоджало йому бути гарним учителем і мати авторитет і повагу в дітей. Завдань додому він не давав, викладав зрозуміло, так що й готуватися до лекції не треба було, хіба що вірші вчити.

1 вересня 1875 р. Михайло складає іспит до третьої групи Барського народного однокласного училища. Єдина тоді в Барі початкова школа була не дуже популярна серед мешканців міста: у ній було мало учнів (усього 25-30 у трьох групах), та й ті погано її відвідували, а навесні – й зовсім забували про неї. Найбільше школа приваблювала 19-20-літніх хлопців, які прагли отримати свідоцтво про закінчення школи, аби дістати право на пільги для відбування військової повинності.

Мовою викладання в школі була російська, але вчитель Я. Богачевський часто вживав і українську, коли пояснював учням деякі російські слова й цілі вислови. Чути було потрохи українську й поміж учнями в перервах, а надто під час ігор у м’яча (в «горобця» чи в «кістки»).

Однокласники Михайлика у своїх спогадах описували його як повновидого, невисокого зросту хлопчика з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурного і чисто вдягненого. Учився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за всіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його – не бив лінійкою по руках, не ставив навколішки. З товаришами був приязним. До всіх ставився однаково прихильно, не вирізняючи з-поміж них ні євреїв, ні українців, ні поляків. Із симпатією згадує про Михайла дружина барського вчителя Галина Богачевська: «Кращий од усіх був Муся, лагідний, тихий, спокійний, хороший хлопчик. Примоститься десь у закутку з книжкою, розглядає, читає, вчить вірша».

Навесні 1876 року Михайлик вступає до другого класу Шаргородського духовного училища – єдиного навчального закладу поблизу Бара. Серед інших бурсаків – сільських поповичів – він вирізнявся вдумливістю, серйозністю.

Звичайно, у Шаргородському, як і в інших тогочасних навчальних закладах, у першу чергу – духовних, панували рутина, схоластика, формалізм. Серед «виховних» традицій там міцно вкоренилася система фізичних покарань, таких, як «волосодраніє», «вуходраніє» і «гречана каша» (вистоювання у кутку класу голими коліньми на гречаній крупі).

Саме у цей період виявився письменницький талант Михайла. На надзвичайні літературні здібності юнака звернув увагу викладач російської мови. Так, далекий родич сім’ї Коцюбинських, помічник наглядача училища Всеволод Ковердинський у своїх спогадах зазначав про літературний талант підлітка: «З’явившись якось в учительську з солідним жмутком учнівських творів, він [учитель. – Авт. ] витяг звідти працю учня 4-го класу Михайла Коцюбинського на тему: “Як відбуваються Різдвяні свята в моїй сім’ї” і став читати її перед учителями. Закінчивши читання, схвильовано вигукнув: “Панове! Будемо мати свого літератора!” А хтось із присутніх колег зауважив: “Написано доволі плавним, легким складом і приємною мовою, та й смисл є, але не віриться, щоб автор, хоч і учень четвертого класу, міг самотужки виповнити цю роботу; мабуть, він запозичив зміст і форму на задану тему”. Але вчитель російської мови наполягав на своєму: “Ні, панове, це майбутній письменник, майбутній поет – щоправда, він ще не має поняття про правильність стилю і про красиву мову, але тут діло в його слухові й природному чутті, яким він керувався в доборі форми для висловлювання своїх думок. Що ж стосується змісту, так він зовсім звичайний і навряд чи запозичений”».

Ось як писав про нього один із молодших шкільних товаришів: «Це був стрункий, із великим чубом юнак, із блідим, надто серйозним, як на свої літа, обличчям. Пам’ятаю також, що серед нас, учнів школи, він був відомий як юнак вельми розвинений».

Навчання в духовній семінарії давало непогані знання в гуманітарній сфері, випускники такого закладу не обов’язково мали ставати церковнослужителями. Як згадують сучасники, в юнацькі роки захопленнями М. Коцюбинського було не тільки читання художніх творів, але й малювання. Малював тушшю портрети В. Бєлінського, Г. Чернишевського, М. Добролюбова.

Під час навчання Михайла у Шаргороді матеріальне становище родини Коцюбинських погіршується. Батько змушений змінювати місця роботи, а тому протягом 1878-1881 р. доводиться переїздити: м. Шаргород, с. Пікове, м. Станіславчик, м. Вінниця.

Відомо, що по закінченні Шаргородського духовного училища (1880) Михайло продовжував займатися самоосвітою, читанням філософської та художньої літератури, яку діставав у приватних бібліотеках, подорожуючи разом із батьком селами Вінниччини. Допитливий Михайло користувався будь-якою нагодою, щоб добути якусь пізнавальну книгу. В одному селі, під час таких подорожей, він познайомився зі священиком, який дозволив йому брати книги зі своєї багатої бібліотеки, як художні, так і соціально-економічні, філософські, зокрема твори Фейєрбаха, Фур’є. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробили на мене журнали «Основи», твори Марка Вовчок, а потому «Кобзар» Шевченка. Читання, – писав Коцюбинський, – настільки перевернуло мій світогляд, що з незвичайно релігійного хлопця, яким я був до 12 років, я став на 13 році життя атеїстом, а на 14 – соціалістом».

Михайло дуже любив твори Г. Успенського та В. Короленка, але особливо велике значення для нього мала творчість Панаса Мирного. Про вплив творів цих митців Коцюбинський згодом так писав у листі до свого кумира – Панаса Мирного: «…опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам».

На час закінчення духовної школи (1880) Михайло отримав досить пристойну для інтелігента з родини середніх статків освіту.

Прагнучи продовжувати освіту, він 1881 р. вступає до Кам’янець-Подільської семінарії. Проте продовжити навчання через матеріальні нестатки у родині не зміг: «З причин більше незалежних од мене, я не міг скінчити середньої школи, хоч, маючи замір дістатись на університет, систематично доповнив свою освіту».

До того ж саме на період перебування у Кам’янець-Подільському припадає Михайлове захоплення революційним народництвом та знайомство з представниками революційно налаштованої молоді, учасниками «Подільської дружини», подільської групи партії «Народна воля», «Немирівської ліги», та ін. «…ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті», – писав згодом Михайло Михайлович, згадуючи «хороший юний час».

Одного разу, повертаючись увечері додому, юнак помітив підозрілого незнайомця, що заглядав у вікна його хати. Не довго думаючи, він підбіг і вдарив своїм сукуватим ціпком незнайомця. Ним виявився жандарм – вартовий, що разом із іншими прийшов на квартиру Коцюбинського робити трус. Зухвалого молодика було заарештовано, звинувачено в нападі на поліцію та запроторено на три доби до буцегарні. Врешті-решт за ним встановлюють таємний поліційний нагляд: «На сімнадцятому році я вже мав політичний процес, і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене своєї ласкової опіки», – писав у автобіографічному листі митець.

Материна сліпота, чергове звільнення батька з роботи 1883 року змушують Коцюбинського повернутися до свого помешкання у Вінниці. Батько, тяжко переживаючи безробіття, покидає родину та їде до Тростянця, де остаточно спивається та помирає 1886 року.

Отже, у дев’ятнадцятирічному віці Михайло змушений розпочати самостійне і доросле життя, він стає годувальником і главою родини.

Відтоді він – моральна опора для сліпої матері – узяв на себе піклування про долю братів і сестер.

Михайло Коцюбинський на педагогічній ниві

Після закінчення Шаргородського духовного училища, не маючи змоги продовжувати навчання у Кам’янець-Подільській семінарії через родинні негаразди, Михайло заробляє на прожиття, даючи приватні уроки в заможних родинах. Педагогічною працею він починає займатись із 1883 р. потай, бо, по-перше, не мав учительського диплому, а по-друге, дістав статус «політично неблагонадійного». «Лекціями я мусив кілька літ заробляти шматок хліба!» – писав згодом Михайло Михайлович. А чиновник губернського жандармського управління доповідав начальству, «що педагогічна діяльність таких осіб не може бути визнана бажаною».

Хоч як дивно, але першою його ученицею була дочка секретаря Вінницького поліційного управління Жені Мозгалевська.

Постійне недоїдання, а часом брак теплого одягу стали причиною проблем зі здоров’ям молодого педагога (до 1886 р. він тричі хворів на запалення легенів).

Про цей період життя Михайла згадують сестри Недоборовські, які товаришували з родиною Коцюбинських у період їхнього проживання у Вінниці з 1883 по 1893 р. За їхніми словами, сім’я Коцюбинських перебувала в досить скрутному матеріальному становищі. Заробляв тільки Михайло, вчителюючи у Вінниці, а іноді виїжджаючи для цього й на села. Ось як описував згодом своє тодішнє життя-буття митець: «Як виходжу в ½ 9 години, то вертаюсь з лекцій о ½ 8 вечора… Спервоначалу було мені страх тяжко, а тепер нічого, обтерпівся».

Керувала господарством мати, діти завжди її слухалися. Всі роботи виконувала старша дочка Ліда, служниці на той час у Коцюбинських не було.

Михайло, високий на зріст, худий, блідий, із матовим обличчям, у ті роки був уже зовсім лисим, але на слабість здоров’я ніколи не скаржився; бороди не голив. Узимку носив покритий синім сукном кожух із сивим смушевим коміром і сиву смушеву шапку (в такому вбранні Михайло Михайлович на світлині), а влітку носив бриля. Задумливий, неговірливий, на перший погляд, навіть суворий, він полюбляв більше слухати, ніж говорити. Але у товаристві близьких приятелів та друзів іноді бував веселим: багато говорив, жартував, смішив публіку.

Вельми полюбляв, коли компанія збиралась у нього, і запрошував близьких друзів бувати у його домі частіше. У товаристві друзів читались та обговорювались як книжкові новинки, так і твори літературних класиків. У ті часи, часи революційного бродіння серед молоді, будь-яке гуртування її викликало занепокоєння поліції. Тому під вікнами оселі Михайла часто з’являлися жандарми.

Серед своїх молодих товаришів Михайло вирізнявся посидючістю, старанністю та наполегливістю. Так і під час приватних занять із учнями – був уважним і терплячим. Коли він готував семирічного брата Недоборовських, Євлампія, до вступу до міського реального училища, намагався частіше змінювати види діяльності: то посилав учня напитись води, то робив перерву, бо той був пустотливий.

Незважаючи на свою завантаженість приватними уроками, Михайло довго засиджувався над книжками, готувався до іспитів на атестат зрілості. «Тужив би, якби не займався серйозно. Вдень діти, яких я учу, а ввечері – чи політична економія, чи історія, над якою я думаю працювати серйозно (і вже працюю)», – писав він до своєї приятельки. Крім репетиторства та самоосвіти, Михайло робить перші кроки на літературній ниві. Протягом 1884-1886 рр. написано перші оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21-го грудня, на Введеніє» і «Дядько та тітка». Ці твори він «призначав для народу», що визначало і їхній зміст, і їхню спрощену форму.

У Вінниці Михайло продовжує своє товаришування зі священиком П. І. Вікулом, знайомим ще по Шаргородському духовному училищу, де той викладав арифметику та географію. Мавши прогресивні погляди, П. І. Вікул підтримував зв’язки з революційно настроєною молоддю – в його домі часто збиралася передова інтелігенція. Бував тут і місцевий присяжний уповноважений Цеслав Гермогенович Нейман – людина освічена, дуже прихильна до української справи, зацікавлена українським фольклором (був співробітником «Киевской старины»). Саме П. Вікул оповідання «Андрій Соловейко…» передав на суд Ц. Нейману. Вирок останнього був дуже суворий. Зверхньо оцінивши першу спробу молодого автора, Ц. Нейман радив Коцюбинському кинути цю справу, аби «не калічити святу нашу мову».

Проте присуд Неймана не розвіяв творчого запалу молодого літератора, і хоча протягом наступних 2-3 років він не переставав розвивати і удосконалювати свій літературний смак, працюючи над новими прозовими творами, показувати їх комусь чи подавати до друку вже не наважувався, очевидно, через свій невдалий дебют. Творчу майстерність він вишліфовував також, перекладаючи українською мовою твори з інших літератур – Достоєвського, Чехова, Міцкевича, Ожешко, Гейне. «…Щось сильне тягне мене до літературної праці, – писав Коцюбинський в автобіографічному листі, – і літературі я відданий цілою душею».

За життя М. Коцюбинський ніколи не друкував ці перші проби пера. З’являлися його збірки, окремі твори і вибране виходили різними мовами в Росії та за кордоном, але учнівські спроби так і пролежали за життя автора невідомими широкому читацькому загалові, а побачили світ через десять років по смерті письменника.

На початку лютого 1886 р. М. Коцюбинського, за рекомендацією товаришів, запрошують у с. Михайлівку (тепер Ямпільського району), де він до літа працює домашнім учителем у родині місцевого церковнослужителя Антона Григоровича Мончинського. Той згадував: «Репетитор з нього був добрий, умів до дітей підійти, не примушував їх «зубрити» і працював з ними щодня небагато, але діти його слухали; умів чередувати працю з розвагою… Діти наші склали вступні іспити до середніх шкіл». Захоплено відгукувався про свого вчителя його учень – син Мончинського Олексій: «З того часу, як з’явився в нашім домі Коцюбинський, він своїм лагідним та добрим ставленням завоював симпатії не тільки моїх батьків, але й нас, дітей. Особливо я прагнув до нього всією душею, бо він своєю добротою та методами викладання різко відрізнявся від бувшого раніше в мене вчителя. Лекції він викладав цікаво, уміючи заінтересувати предметом учня. Все викладання предметів він проводив російською мовою, але в приватних бесідах розмовляв виключно українською мовою, привчаючи й мене розмовляти по-українськи».

Педагогічна майстерність М. Коцюбинського досить швидко набула розголосу серед вінницької аристократії та серед представників заможних верств міського населення. Протягом вересня – грудня 1886 р. Михайло Михайлович працював домашнім учителем дітей графа Грохольського, а в січні-травні 1887 р. – в українського етнографа, присяжного повіреного Цеслава Неймана. Мешкаючи на квартирі Неймана, він отримав доступ до його багатої бібліотеки і міг ознайомитися з творами визначних філософів і письменників минулого та того часу.

Свідченням його авторитету серед вінницького загалу є той факт, що, коли у березні 1888 року проходили вибори гласних до Вінницької міської думи, М. Коцюбинського було висунуто кандидатом у гласні. У виборчому списку він значиться обраним гласним міської думи по третьому розряду за № 5. Беручи активну участь у засіданнях Вінницької міської думи, Михайло Коцюбинський виявляє свою принциповість у вирішенні справ місцевого самоврядування. Показовим є розгляд справи про відкриття у Вінниці платної бібліотеки.

Справа полягала у тому, що гласний думи Рубінштейн порушив перед думою клопотання про те, щоб йому дозволили відкрити доступну народним масам бібліотеку, яка мала складатися з книжок, схвалених до користування «найсвятішим синодом». За кожну взяту книжку читач мусив сплачувати Рубінштейну 40 копійок. Окрім того, за послуги Рубінштейна дума мала сплачувати йому 225 карбованців на рік. Убачаючи в цій пропозиції лише засіб до комерційної наживи, Коцюбинський ніяк не міг погодитися з нею. У протоколі засідання Вінницької міської думи, що зберігся у вінницькому архіві, є такий запис Коцюбинського: «Ввиду того, что дума не позаботилась ознакомиться предварительно с содержанием библиотеки, которая может состоять из разного хлама и книг, мало соответствующих своєму назначению, и ввиду того, что не было выработано точно условий и обязательств со стороны Рубинштейна, я отказываюсь от утверждения протокола своею подписью. Гласный М. Коцюбинский».

Це була явно корупційна справа і своєю непоступливістю гласний Вінницької міської думи Михайло Коцюбинський явно перейшов комусь дорогу. Як відплата, на нього посипалися доноси в департамент поліції про те, що «деякі особи шкідливого напрямку, в тому числі й Коцюбинський, займаються приватною педагогічною діяльністю і, без сумніву, роблять шкідливий вплив на своїх учнів».

Аби якось легалізувати свою педагогічну діяльність, М. Коцюбинський починає активно готуватися до складання іспитів на звання народного вчителя, не полишаючи при цьому перекладацької діяльності. Так, 1890 року він переклав із польської оповідання Елізи Ожешко «Тадейко», поезію А. Міцкевича «Поворот тата», переклав з російської мови оповідання М. Вагнера «Люди та собаки».

Прагнучи розширити свої письменницькі та громадські зв’язки, у травні 1890 р. Коцюбинський готується поїхати до Львова, який, хоча тоді й був за кордоном, у складі Австро-Угорської імперії, являв собою осередок українського національного життя. У місті жили і творили українську справу І. Франко, М. Павлик, В. Шухевич, В. Левицький та ін. Безпосереднім приводом до поїздки за кордон послужила перша публікація М. Коцюбинського у середині квітня 1890 р. у львівському дитячому журналі «Дзвінок» вірша «Наша хатка». У травні 1890 р., отримавши закордонний паспорт у Києві, він вирушає до Львова, щоби познайомитись із тамтешніми літераторами, видавцями і редакторами українських журналів та газет. Молодому письменнику вдалося заприязнитись із багатьма діячами, редакторами українських журналів «Дзвінок», «Правда» , «Зоря» . Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з І. Франком, яке згодом переросло у велику творчу дружбу.

Про знайомство з Коцюбинським Іван Якович повідомляє 24 червня видатному діячу українського громадського руху, політичному вигнанцю М. Драгоманову: «З України були тут два люде: др. Галін з Києва і один молодий чоловік з Вінниці. З першим я не бачився, з другим говорив. Він белетрист…».

Листування між митцями розпочалося з листа Коцюбинського до Франка, датованого вереснем 1890 р., в якому він писав: «Якби Ви знали, як охоче читають Ваші оповідання усі мої знайомі…». Повідомляв також про свій намір виконати доручення львівських колег та відвідати Київ і могилу Т. Шевченка у Каневі, а ще про те, що надіслав ім підшивку газет «Подольские епархиальные ведомости» (1875, №15-21), яку згодом І. Франко використав у своїй науково-публіцистичній роботі.

У жовтні 1890 р. І. Франко надсилає лист-відповідь до М. Коцюбинського, в якому просить розповісти про відвідини Києва: «що Ви там бачили, з ким і про що балакали», а також запрошує до літературної співпраці: «На присилку Ваших творів я дуже цікавий. Думку про них я напишу Вам по щирості і буду старатись по змозі примістити їх де-небудь».

Активність та змістовність листування свідчать про встановлення доволі міцних товариських і ділових стосунків. І. Франко, за своєю суттю уважна, доброзичлива людина, відразу ж, запримітивши талант молодого письменника, допомагає опублікувати переклади М. Коцюбинського «Люди та собаки» в газеті «Діло» . «Задля хазяйства» (хоча і з деяким запізненням) вийшло в «Дрібній бібліотеці» 1895 р.

1891 року М. Коцюбинський екстерном склав іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі й виїхав на «кондиції» у село Лопатинці репетитором дітей бухгалтера цукроварні К. Мельникова. Про лопатинський період свого життя М. Коцюбинській згадував лише позитивне. В одному з листів до свого лопатинського товариша, селянина А. Дуляка, він пише: «Привітайте од мене і тих, що мене ще пам’ятають. Хоч минуло вже 18 літ, як я був у Лопатинцях, а й досі приємно мені згадати тих людей, серед яких я жив тоді і од яких, опріч добра, нічого не бачив» (січень 1911 р.). Саме з Дуляком у Михайла Михайловича зав’язалася міцна дружба. Прищепивши чотирнадцятирічному Андрієві любов до фольклору, він його зібрані матеріали пересилав Б. Грінченку, який згодом допоміг видрукувати понад 100 зразків усної народної творчості, серед яких і народні легенди про Кармелюка.

Лопатинський період був і періодом формування творчої майстерності письменника. Він поповнює свій поетичний словник, знаходить багате джерело нових тем. Взаємини письменника з мешканцями села Лопатинці є прикладом тісного зв’язку інтелігента з народом. Увесь свій вільний час, як згадують його учні й селяни, він проводив серед людей, бував на сільських сходках, весіллях, на святах, на полі, де працювали люди, заходив до млина. Так, один із жителів Лопатинців, Т. Савуляк, у своїх спогадах пише: «Коцюбинський розмовляв з усіма людьми, як малими, так і з старими. Всю розмову записував. До нього приходили й обступали молоді й старі люди. Коцюбинський дуже цікавився селянським життям Він говорив людям про науку, що потрібно вчитись. Коцюбинський виходив на поле, де проводив різні розмови. Оце в жнива прийде на поле, сяде на сніп, біля нього людей, як на яких зборах. Тут він теж все записує».

Проте основним заняттям Михайла Михайловича були приватні уроки. Про його педагогічні здібності, творчий підхід до своїх учительських обов’язків, свідчать і спогади лопатинських учнів.

Донька згадуваного бухгалтера цукроварні Є. К. Бакша (Мельникова), найстарша з його трьох дітей, згадує: «М. М. Коцюбинський дійсно жив у нас вдома як учитель з 1890 по 1892 рік включно і готував мене, дівчинку 12 років, і двох моїх молодших братів, Миколу і Михайла Мельникових до гімназії. У мене про нього залишилися найкращі спогади як про дуже добру і гарну людину. Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і навчатись із ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України. Дякуючи Михайлові Михайловичу, я дуже полюбила все українське: носила український костюм, співала українських пісень, зацікавилась побутом селян […]».

Такі ж теплі спогади про письменника наводить М. Мельников: «Під впливом Михайла Михайловича, як я тепер розумію, у нас, дітей, тоді ж зародилася прихильність та любов до української мови, літератури, культури… Вільний від навчальної роботи час Михайло Михайлович не тратив марно – він використовував його на розмови з селянами, до яких часто ходив в хати і довго там залишався. Гадаю, що ці часи “не пропали” [марно] для селян лопатинських…».

На початку 1890-х років Коцюбинський, мабуть, зовсім утративши надію на здійснення мрії про навчання в університеті, всі сподівання про своє майбутнє пов’язує з літературою. Саме у Лопатинцях М. Коцюбинський повертається до напруженої літературної праці, пише і надсилає в Галичину для публікації вірші («Наша хатка», «Вечір», «Завидющий брат»), оповідання для дітей («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»), науково-популярні статті й нариси («Причинок до біографії Тараса Шевченка», «Шевченкова могила», «Життя українців по малих містах», «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго»), популярні біографії видатних людей («Нюрнберзьке яйце»), переклади українською мовою з Чехова («Івасик»), Гейне («Як красно на світі», «Зогрій мої груди недужі»), Міцкевича («Поворот тата», перша пісня «Пана Тадеуша»), Ожешко («Тадейко»), Достоєвського («Святий вечір у Христа»), Потапенка («Задля хазяйства»), М. Вагнера («Люди та собаки»). Він переклав також кілька творів І. Франка російською мовою («Леса и пастбища», «Хороший заработок»).

Такий активний зв’язок письменника з українським зарубіжжям не міг не насторожити російську владу. Так, у Лопатинці не раз навідувалися жандарми, а одного разу приїздив сам урядник: цікавився «про газети, журнали, які присилали йому з українського зарубіжжя».

Отже, незважаючи на те, що скрутне матеріальне становище родини змусило молодого Коцюбинського розпочати свою педагогічну діяльність, самовідданість, непересічний розум, чуйність і тактовність дозволили йому виявити педагогічний талант і здобути суспільне визнання, завоювавши прихильність своїх учнів. Слід також зазначити, що його освітянська і виховна діяльність виходила далеко за межі спілкування з членами тих родин, до яких його було запрошено як приватного педагога. Постійне спілкування з простим народом, селянами мало великий вплив на зміну його світогляду, переоцінку ним фактів повсякдення. Педагогічна майстерність та викладацький хист не могли також не знайти свого відображення і в його художніх творах, подальшій громадській та культурній діяльності.

. «Дзвінок»– український ілюстрований двотижневик для дітей і молоді, видавався у Львові у 1890-1914 рр. Видання призначалося для дітей середнього і старшого шкільного віку.

. «Правда»– літературно-науковий журнал, виходив у Львові. Перший період: 1867-1870 рр. Перша перерва: 1871 – квітень 1872-го. Другий період: квітень 1872-1880 рр. Друга перерва: 1881-1887. Третій період: 1888-1898.

. «Зоря»– літературно-науковий і громадсько-культурний всеукраїнський журнал-двомісячник, що виходив протягом 1880-1897 рр. у Львові. Редакторами в різний час були відомі діячі й письменники – О. Партицький, Г. Цеглинський, Василь Лукич (псевдонім В. Левицького), В. Тисовський, О. Маковей, К. Паньківський, О. Борковський. З 1885-го – орган Наукового товариства імені Шевченка. Протягом 1885-1886 рр. до складу редакції входив І. Франко, який опублікував на його сторінках багато художніх творів, літературно-критичних статей, мав значний вплив на формування «3орі» як національного загальноукраїнського видання. З 1891 р. журнал ілюструвався репродукціями мистецьких творів, світлинами письменників, учених, акторів та ін. Журнал висвітлював погляди передових громадсько-культурних сил як у Галичині й Буковині, так і в Наддніпрянській Україні.

Улітку 1890 р. як кореспондент львівського журналу Коцюбинський подорожує до Канева на могилу Тараса Шевченка: «Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаєш, хто тут похований…» – пише Коцюбинський у статті «Шевченкова могила», яка була надрукована 1891 року в журналі «Дзвінок». Власне, з цієї статті й починається друкування прозових творів Коцюбинського.

. «Діло» – найстаріша і довгий час єдина українська щоденна газета в Галичині. Виходила у Львові в 1880-1939 рр. (в 1880-1882-му – двічі на тиждень, 1883-1887 – тричі на тиждень, з 1888-го – щоденно).

Коцюбинcкий

(Михаил Михайлович, род. в 1864 г.) -- малорусский беллетрист. Литературную деятельность начал в 1890 г., когда в галицких журналах "Правда", "Зоря", "Жите и Слово" и "Дзвiнок" появились его первые рассказы. Лучшие из них переведены на русский язык (в журналах "Жизнь" 1899 г. и "Нов. Иностр. Литер." 1903 г.). Отдельно свои повести и рассказы из народной украинской и молдаванской жизни К. издал в двух сборниках (во Львове): "По людському" и "В путах за Шайтана". Лучшим из его рассказов критика считает "Для начального добра" (рус. перевод в "Жизни" 1899 г.). Отдельно издал сборник рассказов "Хвиля за хвилею" (Львов). Ср. Южно-рус. лит. (т. ХLI, стр. 323). Источник: Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона.

II .

КОЦЮБИНСКИЙ Михаил Михайлович -- знаменитый украинский писатель. Р. в Виннице в бедной семье мелкого чиновника; детство провел в украинских местечках и селах Подолии, по месту службы своего отца. В 1880 окончил духовное училище -- бурсу (в Шаргороде, б. Каменец-Подольской губ.); продолжать образование ему не удалось, т. к. он должен был заботиться о своей большой семье (отец к этому времени лишился работы, мать ослепла). Это принудило будущего писателя заняться после переезда семьи в Винницу частными уроками, а знания свои усиленно пополнять самообразованием. Еще в детстве К. увлекался украинской, а также и русской народнической литературой, кроме того читал и увлекался Фурье, Фейербахом и др. Живя в Виннице, К. установил связи с народнически настроенной молодежью; это обратило на себя внимание полиции, которая рано начала его преследовать (произвела у него обыск, взяла подписку о невыезде и лишила его права поступить на службу, так что К. занимался преимущественно частными уроками). В 80-х гг. К. участвовал в "хождении в народ". К этому времени относятся его первые лит-ые опыты: "Андрий Соловейко, або вчення світ, а невчення тьма" и позднейшие -- "21 грудня, на введення", "Дядько та тітка". Они написаны под сильным влиянием украинских писателей: Марко Вовчка (см.) , в особенности Ив. Нечуй-Левыцкого (см.) и др. В этих -- еще ученических -- произведениях К. проводит свои народнически-просветительские взгляды. В конце 90-х гг. К. решает вплотную заняться литературной работой, совершает поездку в Западную Украину (Галицию). Здесь он сходится близко, минуя радикально-демократическое и революционное течения [Иван Франко (см.) , М. Павлик и др.], с представителями и печатью так наз. народовцев (националистическое и оппортунистически-соглашательское, лойяльное по отношению к австрийской монархии направление, отражающее идеологию западно-украинской буржуазной интеллигенции). К. начал сотрудничать в их журналах "Дзвінок", "Зоря" и др., где помещал рассказы и стихи для детей и основные произведения первого периода своей литературной деятельности (на Украине, в условиях Российской империи, украинские печатные органы были запрещены). Литературные выступления дали возможность К. связаться с некоторыми деятелями национально-культурного движения (М. Комаровым и др.); последние и помогли ему устроиться на службу. С 1892--1897 К. работает в комиссии по борьбе с филоксерой, сначала в Бессарабии, а потом в Крыму. Занимаясь в этот период литературой, он одновременно принимает участие в нелегальной националистически-культурнической организации (так наз. "Братство Тарасівців"), не проявившей впрочем себя ни общественной активностью, ни четкостью платформы и вскоре развалившейся. В идеализированном виде задачи этого братства представлены в сказке Коцюбинского "Хо". Оставив по болезни филоксерную комиссию, К. переходит на газетную работу в качестве заведывающего конторой издательства и ответственного лит-ого сотрудника газеты "Волынь" (в Житомире). Беспринципная и материально необеспеченная провинциальная газета не удовлетворяет К.; он скоро ее бросает и переезжает на постоянное жительство в Чернигов, где с трудом получает место статистика в губернской земской управе. Там он и служит почти до самой своей смерти. В общественно-политической жизни Коцюбинский непосредственно и сколько-нибудь активно себя не проявлял, если не считать его деятельности в качестве председателя в Черниговском филиале просветительного общества "Просвіта". Зато он активно проявил себя на литературном фронте как борец со старыми сентиментально-этнографическими традициями в украинской беллетристике. Народник-реалист в начале своего творчества, К. впоследствии -- носитель нового направления в украинской лит-ре -- импрессионизма. Такой переход обусловливается тем выжидательно пассивным, -- "созерцательным" положением, в к-ром очутилась мелкобуржуазная интеллигенция, потерпевшая крах в своих националистически-народнических надеждах и идеалах, в связи с быстрым ростом капитализма. Новые соотношения сил в классовой борьбе привели к расслоению в самой мелкобуржуазной интеллигенции, к-рая в борьбе двух основных сил играла весьма двойственную и притом не руководящую роль. Эти условия открыли путь для новых лит-ых влияний на К. зап.-европейской и русской лит-р (Гюи де Мопассан, скандинавцы, Чехов, отчасти Андреев и др.). В опубликованном недавно письме к виднейшим писателям, подписанном также его приятелем, писателем М. Чернявским, с которым К. совместно издавал лит-ый альманах, он подчеркивает, что настало время покончить с ограниченностью и провинциальной тематикой украинской лит-ры, с описанием сельского быта, -- вообще села; что украинскому писателю необходимо приняться за обработку тем философских, социальных, психологических, исторических и т. д. Утомительная служба, которая являлась почти единственным средством к существованию писателя (литературные гонорары его были чрезвычайно мизерны), надорвала и без того слабое здоровье К.: он очень часто болел. Для лечения и отдыха ему приходилось путешествовать по Европе (Германия, Австрия, Швейцария, Италия); в последние годы перед смертью он лечился на острове Капри, где подружился с Максимом Горьким. Служба и болезнь помешали лит-ой плодовитости К. Только в 1911 украинское Общество помощи украинской литературе, науке и искусству назначило писателю двухтысячную годовую стипендию, обязав его оставить службу. Однако тяжелая болезнь привела писателя к преждевременной смерти, не дав ему закончить ряда начатых произведений. Творчество К. разделяется на два периода: первый охватывает повести и рассказы 90-х гг., когда К. писал в народническом духе и реалистическом стиле, и второй -- от 90-х гг. до смерти, когда писатель проявил себя большим мастером-импрессионистом и написал большинство своих сочинений. Между этими двумя периодами был, разумеется, "переходный" этап, но специально выделять его не приходится. К сочинениям первого периода относятся: повесть "На віру", рассказы "П"ятизлотник", "Ціпов"яз", "Хо", "Для загального добра", "Пекоптьор", "Відьма" и др., а также несколько рассказов для детей ("Харитя", "Маленький грішник" и др.). Крестьянин, его быт, морально-этический и культурный уровень, с одной стороны, и задачи национальной интеллигенции по отношению к народу, способы и неудачи разрешения этих задач -- с другой -- вот в основном тематика первого периода. Несложный сюжет, реалистически-повествовательный, простой рассказ все более и более художественно совершенствуется, яз. становится красочным, музыкальным. Эти качества он культивировал под влиянием таких украинских писателей, как упоминавшийся Нечуй-Левыцкий, а также Панас Мырный (см.). Правда, уже с самого начала у К. обнаруживается кое-где характерная для второго периода творчества манера импрессионистского письма: изображение природы и более глубоких психологических переживаний персонажей, в частности состояния безвыходности (напр. Олександра в повести "На віру", Семен Ворон в рассказе "Ціпов"яз" и особенно Тыхович в рассказе "Для загального добра"). В этих произведениях писатель исходит из того положения, что в обрусевшем и потонувшем в болоте разврата и борьбы за наживу городе нечего искать общественного спасения: не хватит сил. Взоры писателя тянутся к родному и любимому селу, темному, забитому, некультурному, в к-ром однако кроются необходимые для создания лучшего строя элементы. Он изображает доброту крестьян-бедняков, их морально-этическое превосходство (в рассказах "П"ятизлотник", "Помстився"); в неиспорченном господской и городской культурой крестьянстве живы еще национальные, морально-этические традиции, тяготение к социальной "правде-справедливости". Искатели этой "правды-справедливости", новой жизни изображены в рассказах: "Ціпов"яз", "По-людському". Наиболее ярко народническая, субъективно-социологическая концепция К. нашла отражение в рассказе "Ціпов"яз". Стоя на точке зрения народнического положения, что всякий крестьянин крестьянину брат, К. в то же время замечает и экономическое неравенство и взаимную вражду между крестьянами. Он пытается художественно раскрыть в рассказе генезис данного явления. Для этого писатель сталкивает в одной семье два противоположных начала крестьянской жизни: отец, когда-то живший при господском дворе и заразившийся господским пренебрежением к мужику и всему мужичьему, передает эти свои привычки одному из сыновей -- Роману. Последний, окончив русскую школу, своекорыстно пользовался своими знаниями. Им противопоставляется мать, бывшая крепостная, сохранившая чувство ненависти к господам и любовь к родному, национальному, к справедливости. Она прививает эти качества младшему из сыновей -- Семену. Неодинаковое воспитание приводит к тому, что Роман становится впоследствии богатеем с мироедскими тенденциями, а Семен -- батраком со склонностями к общественной деятельности и к исканию "правды-справедливости". Таков идеалистический (субъективно-социологический) генезис писателя. Каковы же предпосылки социальных исканий Семена? Во-первых, несправедливый раздел земли, вызвавший крайнюю нужду крестьянства; во-вторых, вера в справедливость царя; в-третьих, боязнь братского кровопролития, т. е. революции, в которой может погибнуть "справедливость". Все это толкает пытливого батрака обратиться к царю с петицией о земле, о справедливости. В ответ он получает от пристава несколько кровавых пощечин. Еще раньше брат Роман поджигает избу и хлеб Семена и за долги отбирает у него землю. Семен таким образом теряет веру в царя, а также и брата; его постигает полное разочарование. К. не разделяет веры своего героя в царя, но у него, как и у Семена, -- боязнь революции и вера в "правду-справедливость". Кроме того у него есть то, чего нет у Семена, -- вера в единственную силу, которая могла бы помочь украинскому селянину, в молодую народолюбческую украинскую "национальную" интеллигенцию. О последней говорится в сказке "Хо". Здесь фантастическая фигура -- дряхлый дед Хо -- навевает ужас и страх на различных представителей интеллигенции. Этот страх -- извечная психологическая категория, к-рая стоит на пути общечеловеческого прогресса. Это чувство страха прививается интеллигенции с детства и культивируется ненормальными общественными условиями; оттого интеллигенция и труслива. Лишь бесстрашные единицы двигают прогресс, культуру и т. д. Изображая таких бесстрашных, "смелых" украинских интеллигентов, писатель направляет однако всю энергию их и националистические помыслы на мирную культурническую работу (сберегательная и кредитная касса, борьба за трезвость, школа, народное чтение, агрономические, медицинские советы для крестьянства и т. д.). В сказке "Хо" перед нами фактически развернутая программа буржуазного националистического культуртрегерства украинской интеллигенции в деревне, художественное отображение идеалов упоминавшегося "Братства Тарасівців". Эта сказка красноречиво свидетельствует о временном и частичном буржуазном идеологическом пленении К., к-рый по существу своему был выразителем мелкобуржуазных социальных стремлений; с другой стороны, она показывает те глубокие противоречия, в к-рых запуталось народничество к концу прошлого века. Такова была народническая действительность в ее практике и теории. И следующий шаг Коцюбинским был сделан в направлении болезненного изживания прежних народнических иллюзий. Опыт собственной работы на филоксере (борьба с ней, печальные результаты этой борьбы) К. использовал в рассказах -- "Для загального добра", "Филоксера". Руководитель филоксерской экспедиции Тыхович, видя, что царское правительство жалеет деньги на борьбу с филоксерой и очень мало заботится о бедных молдаванских крестьянах, теряет веру в возможность работать для общего блага. Писатель приходит к выводам, которые противоположны выводам его сказки "Хо". Рассказ "Филоксера" отражает настроения мелкобуржуазной интеллигенции, к-рая к тому времени в связи с развитием капиталистических отношений теряла веру в народнические идеалы. Националистические чаяния мелкобуржуазной интеллигенции не могли найти удовлетворения, и ей осталось только пассивно выжидать. В литературе эти новые социальные веяния сказались в бегстве писателей от действительности в экзотику и в зарождении нового стиля -- импрессионизма, соответствующего пассивной, созерцательной направленности художника. Родоначальником последнего в украинской лит-ре и является К. Старая тематика -- село и его обитатель -- перестает занимать К. Она кажется ему провинциальной, ограниченной, сковывающей его силы. Указанные выше социальные причины направляют его внимание на "экзотику". Этот "уклон" к тематическому экзотизму был для К. в то же время мостом для овладения манерой импрессионистского письма, хотя рассказы из быта молдаванских крестьян "Пеконтьор" и "Відьма" в основном написаны еще в старой манере. Но уже очерк из татарской жизни "В сетях шайтана" -- наполовину импрессионистский. Психологические переживания и настроения татарской девушки Эмене здесь в центре творческого внимания К.; они изображаются приемами импрессионистского письма и сопровождаются особенно характерными для творчества К. описаниями природы, созвучными с переживаниями действующих лиц. Этот последний элемент находит особенно яркое выражение в рассказе "На камені" , отличающемся красочностью деталей, картинностью, глубокой лиричностью. Татарско-крымские темы привлекали К. помимо их "экзотичности" еще и тем, что в них он находит для себя и своего читателя психологически и идеологически близкий материал из новейшего национально-культурного освободительного движения крымских татар; это последнее лучше всего выразилось в позднейшем рассказе "Під мінаретами" . Особенно сильное устремление к психологическому анализу К. обнаруживает в этюде "Лялечка" (Куколка) и в импрессионистских рассказах "Поединок", "Цвіт яблоні". В этюде "Лялечка" писатель разоблачает юношеские увлечения народнически настроенной интеллигенции, сурово, без тени идеализации изображает украинское село и селянство, показывает не только разочарование сельской учительницы Раисы Левицкой в народнических идеалах, но и полнее духовное ее перерождение. Она становится рабой попа, в к-рого влюблена, не пользуясь его взаимностью, после того как 13 лет вела отчаянную борьбу с попами села. Индивидуальные переживания Раисы в то же самое время типичны для интеллигентки того времени. Этот этюд проникнут печалью по поводу конца Раисы. Последний вызывает к себе не презрение, а сочувствие к ней как к жертве условий жестокой действительности. Не менее ярко вскрывает К. отношение мелкобуржуазной интеллигенции к представителям разложившейся буржуазно-дворянской интеллигенции в миниатюре "Поединок". Писателя в это время увлекало внутреннее психологическое раздвоение, определяющее поведение персонажей, и в этюде "Цвіт яблоні" он анализирует чувства и настроения писателя у постели его умирающей единственной дочери. С одной стороны, он охвачен чувством жалости, ужасом от сознания неминуемой смерти любимой дочери, а с другой, он ощущает в себе подсознательный процесс -- стремление все мелочи фиксировать в памяти, непроизвольно мыслить образами, фантазировать, наблюдать умирающую дочь с эстетической точки зрения писателя, а не глазами убитого горем отца. И в лирично-драматическом монологе, сплетенном из этих психологических противоречий, К. показывает специфичность переживаний писателя-отца, к-рый находит успокоение лишь в созерцании картины утренней природы и в частности цвета яблони. Здесь и в других произведениях К. получил своеобразное отражение философский взгляд Л. Фейербаха на природу как универсальный источник исцеления заблудившейся в противоречиях человеческой мысли. В самой фигуре изображенного писателя не трудно увидеть художника-импрессиониста, а еще конкретнее -- самого автора. Надвигающаяся революция 1905, сильное заострение классовой борьбы в городе и на селе (особенно сильное крестьянское движение на Украине в 1902 и во время революции 1905--1906) вызвали у писателя яркий отклик, свидетельствующий о том, что К. в этой борьбе целиком стал на сторону революции. Он пишет одно из крупных своих произведений, непревзойденный в лит-ре художественный документ о революции на селе -- повесть о крестьянских революционных настроениях "Fata morgana" (первая часть написана в 1903, вторая окончена лишь в 1910, предполагалась и третья часть, но преждевременная смерть не дала писателю этого осуществить). Эта повесть не потеряла своей актуальности отчасти и по сей день. Здесь на фоне ужасной нужды безземельного крестьянства проходят перед нами: бывший рабочий Андрей Волыка, к-рый мечтает не о земле, а о работе на фабрике; его жена Маланка, все помыслы к-рой сосредоточены на ожидании клочка земли; их дочь Гафийка, последовательница высланного полицией из города за революционную деятельность рабочего Гущи, пропагандиста в среде бедняков, голытьбы; батрак Гудай с его революционно-анархической стихийностью; середняки с их колебаниями и кулак Прыпара с его ненавистью к голытьбе и боязнью наступления революции и т. д. Все эти образы социально-типичны, глубоко верны; особенно ярко развиваются они на фоне быстро совершающихся революционных событий на селе во второй части повести: слухи о революции в городе, агитация кружка рабочего Гущи, с.-х. забастовка, конфискация помещичьей экономии, разгром винокуренного завода и наконец кровавая расправа кулаков с революционным активом села ввиду слухов о приближении казаков. Основное в повести: земля осталась призраком. Все симпатии автора безусловно на стороне революционных батраков и рабочего Гущи, к-рый проповедывал насильственную конфискацию экономии и общественное пользование ею, коллективную обработку земли и т. п. Правда, образ этот дан в повести не особенно ярко и выразительно; очевидно писателю еще недостаточно знакомы были настроения пролетария, не видел он также еще рабочих вождей крестьянской революции. Зато ярки и злы описания кулаков, в частности Прыпары. Описания природы, пейзажи в этой повести глубоко импрессионистичны: они дают возможность ярче воспринимать и запечатлевать изображаемые переживания действующих лиц. Здесь писатель поднимается на высоту мастерства в изображении природы. Некоторые вопросы, затронутые К. в "Fata morgana", более полно разработаны в отдельных рассказах. Так, мысль, высказанная Гущей о том, что наилиберальнейший помещик не уступит добровольно своей земли крестьянству, находит высокое художественное выражение в рассказе "Коні не винні", а кулацкие реакционные настроения рельефно изображены в очерке "Як ми іздили до криниці" и т. д. К. не захлестнула реакция после 1905, как это случилось с писателями буржуазной и мелкобуржуазной интеллигенции. Наоборот в его рассказах: "Сміх", "В дорозі" мы видим решительное осуждение отхода интеллигенции от революции, ее реакционно-индивидуалистических увлечений и настроений. Всем, кто переутомился, запутался в индивидуалистических противоречиях, писатель как бы рекомендует отдых на лоне природы -- этой универсальной лечебницы от душевного разлада и переутомления ("В дорозі", "Intermezzo"). Сам К. в "Intermezzo" лирически описывает, как прошла на лоне природы его душевная утомленность, как он обрел спокойствие и способность попрежнему глубоко реагировать на народное горе, на угнетение и т. д. В ряде произведений К. изображает настроение безыменных героев революции -- террористов, партийных работников ("В дорозі", "Невідомий"), молодых женщин, смело идущих на казнь и тем самым оставляющих глубокий след даже в наиболее зачерствелых душах ("Persona grata") или в душах революционного поколения детей ("Подарунок на іменини"). К. находит так. обр. социально-психологическое оправдание жертвам, понесенным во имя революции. Все герои К. выдвинуты родной писателю средой трудовой демократической интеллигенции. Мы не дали бы законченного портрета писателя, если бы не указали на необычайный лиризм его таланта. Пронизывающий все произведения К., он особенно ярко выступает в повести "Тіні забутих предків" -- одном из последних его сочинений -- повести из жизни украинско-карпатского племени гуцулов. Личные наблюдения писателя над жизнью этого племени и собранный им этнографический материал послужили поводом для создания весьма колоритного, стилизованного под поэтический гуцульский "сказ" произведения. На фоне картин гуцульского быта, переплетая сказочное с действительным, реальное с фантастическим, Коцюбинский показывает в образцах двух противоположных натур два начала в развитии жизни: Иван Палийчук, воспитанный и сформировавшийся под решающим влиянием природы в условиях старых традиций -- натура бесхитростная, поэтическая, покорно приспособляющаяся к силам природы, и потому чувствующая все ее красоты и тайны. Он в этой жизни несчастен. Его невесту Маричку, такую же поэтическую натуру, уносит горная река. Женившись на богатой хозяйке Палагне, Иван тоскует, мечтает и чахнет, приближаясь к трагической смерти. Между тем его сосед Ора -- полная противоположность ему. Он владеет грубой силой, сказочными секретами чародея, посредством к-рых укрепляет свое хозяйство и ведет активную борьбу с природой, как с враждебной ему силой. Он соблазняет жену Ивана Палагну; он всегда побеждает, внося в жизнь начало грубой активной силы. Простая поэтическая натура -- Иван Палийчук -- погибает. У писателя печальное, несколько пессимистическое чувство от того, что ему приходится констатировать победу грубой силы в жизни. Грубая, сурово-фантастическая сказка как-бы становится действительностью, а простая поэтическая непосредственность -- легендой. Такова основная концепция повести, написанной накануне смерти К., когда здоровье его было уже сильно подточено болезнью, что не могло не внести пессимистических ноток в эту повесть -- наряду с потерей, может быть в связи с болезнью же, веры в изменение в ближайшем будущем общественного строя. Над этой повестью, написанной скорее в романтико-символических, нежели в импрессионистских тонах, К. долго работал. Глубокая, длительная отделка произведений вообще была очень характерна для К. Он предъявлял к себе как писателю большие требования. ""Чувство недовольства собой у меня очень развито", говорил не однажды К." -- рассказывает в своих воспоминаниях о нем М. Горький. Не раз случалось, что его произведение уже набиралось, а он все еще посылал те или другие изменения текста, относящиеся к стилю, к отдельным фразам, словам. Этим объясняется необычайность композиции его произведений, симметрия их отдельных частей. В творчестве своем Коцюбинский широко использовал символику народного яз. Являясь одним из ярких выразителей эволюции, проделанной трудовой украинской интеллигенцией конца XIX в. и первой четверти XX в. (от сусального народничества -- к революционной классовой борьбе), К. вошел в украинскую литературу как один из лучших стилистов, мастеров украинской прозы. Смерть К. оборвала ряд начатых им и незаконченных работ. После его кончины обнаружено много набросков, начатых вещей, планов и записей; сохранились также письма, которые только теперь издаются полностью и представляют большой биографический и художественный интерес. Сочинения Коцюбинского почти все были переведены при его жизни на русский язык (печатались в разных журналах -- "Жизнь", "Русское богатство", "Южное обозрение", "Заветы" и другие), а часть из них появилась также и в переводах на немецкий, французский, шведский, польский, мадьярский и другие языки.

Библиография:

I. Твори, 7 тт., ДВУ, Харків; Твори, 9 тт., вид. "Книгоспілка" (с вступительными статьями, примечаниями и вариантами), там же полная библиография работ о жизни и творчестве Коцюбинского. На русском яз.: Рассказы, тт. I и II, изд. "Знание", СПБ., 1911; То же, т. III, Книгоиздательство писателей, М., 1914; Именинный подарок, Рассказы, изд. "Украинский рабочий", Харьков, 1927; Фата-Моргана, Роман, перев. П. Г. Опанасенко, Гиз, М. -- Л., 1927 (то же под названием "Черная тишина", изд. "Долой неграмотность", М., 1927); Собр. сочин., т. I и II, Гиз, М., 1929. II. Джонсон И., Украинский беллетрист, "Образование", 1906, кн. VIII; Горький М., М. М. Коцюбинский (некролог), "Вестник Европы", 1913, VII; Горький М., Предисловие к берлинскому изданию рассказов М. Коцюбинского, Берлин, 1923; Коряк В., Поет укра§нсько§ інтелігенці§ М. Коцюбинський, вид. "Книгоспілка", 1923; Горький М., М. М. Коцюбинский, Собр. сочин., т. XVI, Гиз, М. -- Л., 1924; Козуб С., Молодий Коцюбинський, вид. "Книгоспілка", 1927; Лебідь Ан., Нотатки до біографі§ М. Коцюбинського, вид. "Книгоспілка", 1928; Лакиза І., М. Коцюбинський, вид. "Книгоспілка", 1929; Рецензии: в "Киевской старине", 1906, кн. IX; "Современнике", 1911, кн. I, и 1912, кн. I; в "Украинской жизни", 1916, IX, X, XI.

Михаи́л Миха́йлович Коцюби́нский (укр. Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський ; 17 сентября (1864-09-17 ) , Винница - 25 апреля , Чернигов) - украинский писатель , общественный деятель, классик украинской литературы. Отец украинского советского государственного и партийного деятеля Юрия Коцюбинского .

Биография

Михаил Михайлович Коцюбинский родился 17 сентября 1864 в Виннице . Его матерью была Гликерия Максимовна Абаз.

Позднее Коцюбинские оставили Винницу, и переехали жить в село, а затем - в городок Бар . Там Михаила отдали в начальную школу (1875-1876).

В 1876-1880 годах Коцюбинский учился в духовном училище в Шаргороде . В этот период произведения Тараса Шевченко , Марко Вовчок произвели на Михаила такое сильное впечатление, что он и сам захотел стать писателем. После окончания Шаргородской семинарии в 1880 году Коцюбинский поехал в Каменец-Подольский , намереваясь учиться в университете, но эта мечта не осуществилась. В 1881 году семья Коцюбинских, которая некоторое время переезжала с места на место, вернулась в Винницу. В 1882 году Коцюбинский арестован за связь с народовольцами , а после освобождения взят под надзор полиции.

Из-за тяжёлого материального положения семьи юноше не удалось продолжить образование: мать ослепла, а впоследствии (в 1886 году) умер отец. Ответственность за довольно большую семью (8 человек) легла на плечи Михаила. В 1886-1889 годах он давал частные уроки и продолжает учиться самостоятельно, а в 1891 году, сдав экзамен экстерном при Винницком реальном училище на народного учителя, работал репетитором.

В 1892-1896 годах Коцюбинский был в составе Одесской филлоксерной комиссии, боровшейся с вредителем винограда - филлоксерой. Работа в сёлах Бессарабии дала ему материал для написания цикла молдавских рассказов: «Для общего добра», «Пе-коптьор», «Дорогой ценой». Затем писатель работал в Крыму , который зажигал творческое воображение чувствительного к экзотике Коцюбинского. В 1898 году Михаил Михайлович переехал в Чернигов . Сначала занимал должность делопроизводителя при земской управе, временно заведовал столом народного образования и редактировал «Земский сборник Черниговской губернии». В сентябре 1900 года устроился в городском статистическом бюро, где работал до 1911 года. В Чернигове встретил Веру Устиновну Дейшу, влюбился, и она стала его женой. Здесь выросли его дети - Юрий , Оксана, Ирина, Роман. Еженедельно в доме писателя собиралась литературная молодёжь города. Сюда приходили такие известные в будущем писатели и поэты, как Василь Блакитный , Николай Вороной , Павло Тычина .

Впоследствии М. Коцюбинский стал путешествовать. Он объездил бо́льшую часть Европу. Это был не только «зов его души », но и потребность в лечении. Он часто посещал итальянский остров Капри , где проходил лечение. В 1911 году «Общество сторонников украинской науки и искусства» назначило М. Коцюбинскому пожизненную стипендию в размере 2000 рублей в год, чтобы он мог уволиться со службы. Однако писатель чувствовал себя всё хуже. Его мучили астма и туберкулез .

В больнице М. Коцюбинский узнал о смерти лучшего друга, композитора Н. В. Лысенко (об их дружбе подробно рассказал Н. Шурова в книге «Я весь был, как песня»).

Весной 1913 года М. Коцюбинского скончался. Был похоронен на Болдиной горе в Чернигове .

Творчество

Коцюбинский был и остаётся одним из самых оригинальных украинских прозаиков. Он знал девять иностранных языков, среди которых греческий , крымскотатарский, цыганский ; одним из первых в украинской литературе осознал потребность её реформирования в направлении современной европейской прозы. Его творчество всегда было предметом споров литературных критиков. До сих пор некоторые исследователи модернизма Коцюбинского осторожно называют его импрессионистом в литературе.

Коцюбинский начал пробовать свои силы в литературе рано, брался за поэзию, переводы, очерки, но вскоре главным полем его писательской деятельности, настоящим призванием становится художественная проза. Из первых опытов Коцюбинского-прозаика до нас дошли рассказы «Андрей Соловейко, или Учение свет, а неучение тьма» (1884), «21-го декабря, на введение» (1885), «Дядя и тётя» (1885).

Печататься Коцюбинский начал в 1890 году - львовский детский журнал «Звонок» опубликовал его стихотворение «Наша хатка». В том же году побывал во Львове , установив творческие контакты с местными литераторами и издателями, в частности Иваном Франко . Поездка положила начало постоянному сотрудничеству Коцюбинского в западноукраинских изданиях. В начале 1891 года он поехал в с. Лопатинцы на Винничине, где совместил работу домашнего учителя в семье местного служащего (бухгалтера сахарозавода) с углублённым изучением жизни села, народного языка, культуры и начал серьёзную литературную работу. Только за 1891 год из-под его пера вышли рассказы «Харитя», «Ёлка», «Пятизлотник», повесть «На веру», стихотворная сказка «Завистливый брат». Произведения привлекли внимание литературной общественности, показали, что в украинскую прозу пришёл талантливый писатель.

В начале 1890-х одов часть молодой украинской интеллигенции, захваченной либерально-просветительскими идеями, образовала организацию «Братство тарасовцев», с участниками которой Коцюбинский некоторое время поддерживал связь. Эта связь отразилась на его творчестве. В сказке «Хо» (1894) Коцюбинский превознёс значение либерально-просветительской деятельности.

Годы пребывания Коцюбинского на правительственной службе в Молдавии и Крыму дали жизненный материал для его произведений «Для общего блага» (1895), «Посол чёрного царя» (1897), «Ведьма» (1898), «В узах шайтана» (1899), «Дорогой ценой» (1901), «На камне» (1902), «В грешный мир», «Под минаретами» (1904). Одним из свидетельств того, что Коцюбинский своими произведениями молдавско-крымского цикла выходил за пределы локальных проблем, является то, что его повесть «Для общего блага» была напечатана в переводе на русский язык в журнале «Жизнь» (1899, кн. 12).

Богатая творческими достижениями пятилетняя служба в филлоксерной комиссии стал периодом интенсивного роста писателя. Оставив работу в комиссии, он после безуспешной попытки устроиться на работу в Чернигове , где жила семья, уехал в Житомир , где занял различные должности в редакции местной газеты «Волынь». В начале 1898 года Коцюбинский наконец получил работу в черниговском земстве.

Важным моментом мировоззренческо-писательской эволюции Коцюбинского был рассказ «Куколка» (1901). В «Куколке» Коцюбинский предстал выдающимся мастером психологического анализа. Сосредоточение внимания на психологических коллизиях становится определяющей чертой его творчества.

Несколько особняком в творчестве Коцюбинского стоят произведения на темы из прошлого украинского народа - «На крыльях песни» (1895) и «Дорогой ценой» (1901). Их объединяет романтично-возвышенная, героическая тональность.

Новелла «Цвет яблони» была в украинской литературе новаторской

Михаил Михайлович Коцюбинский (Михайло Михайлович Коцюбинський) - украинский писатель, общественный деятель, классик украинской литературы.

Родился в г. Виннице в семье мелкого чиновника. Отец - Михаил Матвеевич, мать - Гликерия Максимовна Абаз; кроме Михаила у них было ещё четверо детей - два брата и две сестры. Детство и юность будущего писателя прошли в городах и селах Подолья, куда переводили отца по службе. Образование получил в Барской начальной школе (1875 - 1876) и Шаргородском духовном училище (1876 - 1880). В училище 12-летний Михаил влюбился в девушку старше него на 4 года, этот эпизод заставил его сильнее засесть за учёбу, дабы чего-то достичь и привлечь её внимание. Сильное впечатление в этот период на Михаила произвели книги Тараса Шевченко , Марко Вовчок , так что он сам захотел стать писателем.

После окончания училища в 1880 году Коцюбинский поехал в Каменец-Подольский, намереваясь учиться в университете, но эта мечта не осуществилась. В 1881 году семья Коцюбинских, вернулась в Винницу. Коцюбинский смолоду занимал активную гражданскую позицию, пропагандировал революционные и освободительное идеи и в 1882 году был арестован за связь с народовольцами. На квартире Коцюбинских было сделано несколько обысков, а после освобождения Подольское жандармское управление установила за Михаилом тайный надзор.

Из-за тяжёлого материального положения семьи юноше так и не удалось продолжить образование: мать ослепла, впоследствии, в 1886 году, умер отец. Ответственность за семью из четверых человек легла на плечи Михаила. В 1886-1889 годах он даёт частные уроки и продолжает учиться самостоятельно. В 1891 году экстерном сдаёт экзамен при Винницком реальном училище на народного учителя, продолжает заниматься репетиторством.

Вначале 1890-х часть молодой украинской интеллигенции, проникнутая либерально-просветительскими идеями, образовала «Братство тарасовцев», с участниками которой Коцюбинский некоторое время поддерживал связи. В 1892-1896 годах Коцюбинский был в составе Одесской филлоксерной комиссии, боровшейся с вредителем винограда - филлоксерой. Богатая творческими достижениями пятилетняя служба в филлоксерной комиссии стала периодом интенсивного роста писателя: работа в сёлах Бессарабии дала ему материал для написания цикла молдавских рассказов, затем писатель работал в Крыму, который зажигал творческое воображение чувствительного к экзотике Коцюбинского.

Оставив работу в комиссии в 1897, Михаил Михайлович предпринимает безуспешную попытку устроиться на работу в Чернигове, где он надеялся получить должность заведующего книжным складом в Черниговской губернской земской управе. После этого Коцюбинский временно поселился в Житомире, где с ноября 1897 по март 1898 занимал различные должности в редакции местной газеты «Волынь». В 1898 году Михаил Михайлович наконец переезжает в Чернигов, где сначала занимал должность делопроизводителя при земской управе, временно заведовал столом народного образования и редактировал «Земский сборник Черниговской губернии». В сентябре 1900 года устроился в городском статистическом бюро, где работал до 1911 года. В Чернигове женился на Вере Устиновне Дейше, дворянского роду, с которой познакомился ещё в конце 1894-го в Киеве на первом съезде «Громады». Здесь выросли его дети - Юрий, Оксана, Ирина и Роман. Сын Юрий - украинский советский государственный и партийный деятель, был членом первого советского правительства Украины, репрессирован; остальные дети тоже так или иначе связаны с советской властью.

Еженедельно в доме писателя собиралась литературная молодёжь города. Сюда приходили такие известные в будущем писатели и поэты, как Василь Блакитный , Николай Вороной, Павло Тычина .

Была в жизни писателя ещё одна женщина - Александра Ивановна Аплаксина, младше его на 16 лет. Его многочисленные письма к ней - более 300 - стали важным источником информации к биографии писателя. Отношения Коцюбинского с Аплаксиной закончились с 1907 года, когда из анонимного письма о них узнала жена писателя.

Впоследствии М. Коцюбинский стал путешествовать. Он объездил бо́льшую часть Европы, в частности побывал в Австрии, Германии, Италии, Швейцарии. Это был не только «зов его души», но и потребность в лечении, его мучили астма и туберкулез. Он часто посещал итальянский остров Капри, где проходил лечение.

В 1911 году «Общество сторонников украинской науки и искусства» назначило М. Коцюбинскому пожизненную стипендию в размере 2000 рублей в год, чтобы он мог уволиться со службы. Однако писатель чувствовал себя всё хуже. Последний раз находясь в больнице М. Коцюбинский узнал о смерти лучшего друга, композитора Н. В. Лысенко. А вскоре, весной 1913 года, умер и сам писатель. М. Коцюбинский был похоронен на Болдиной горе в Чернигове, любимом месте его ежедневных прогулок.

Коцюбинский - один из самых оригинальных украинских прозаиков. Кроме украинского и русского он знал девять иностранных языков, среди которых греческий, крымскотатарский, цыганский; но главным источником обогащения языка литературы он считал общенародную речь. Коцюбинский одним из первых в украинской литературе осознал потребность её реформирования в направлении современной европейской прозы. Его творчество всегда было предметом споров литературных критиков. До сих пор некоторые исследователи модернизма Коцюбинского осторожно называют его импрессионистом в литературе.

Коцюбинский начал пробовать свои силы в литературе рано, брался за поэзию, переводы, очерки, но вскоре главным полем его писательской деятельности, настоящим призванием, становится художественная проза. Из первых опытов Коцюбинского-прозаика до нас дошли рассказы «Андрей Соловейко, или Ученье свет, а неученье тьма» (написан в 1884), «21-го декабря, на введение» (1885), «Дядя и тётя» (1885). Печататься начал в 1890 году - львовский детский журнал «Дзвінок» (Звонок) опубликовал его стихотворение «Наша хатка». В том же году побывал во Львове, установив творческие контакты с местными литераторами и издателями, в частности Иваном Франко . Поездка положила начало постоянному сотрудничеству Коцюбинского в западноукраинских изданиях. В начале 1891 года он поехал в с. Лопатинцы на Винничине, где совместил работу домашнего учителя в семье местного служащего (бухгалтера сахарозавода) с началом серьёзной литературной работы. Только за 1891 год из-под его пера вышли рассказы «Харитя», «Ёлочка», «Пятизлотник», повесть «На веру», стихотворная сказка «Завистливый брат».

Первый сборник автора, всего из трёх рассказов («Харитя», «Ёлочка», «Маленький грешник»), вышел в начале 1985-го в Чернигове. Повесть «На веру», из-за проблемной на то время морально-этической подоплёки произведения, автор изначально подписывал при подаче рукописи в издательство псевдонимом Захар Козуб.

Годы пребывания Коцюбинского на правительственной службе в Молдавии и Крыму дали жизненный материал для его произведений «Для общего блага», «Посол чёрного царя», «Ведьма», «В узах шайтана», «Дорогой ценой», «На камне», «В грешный мир», «Под минаретами». Одним из свидетельств того, что Коцюбинский своими произведениями молдавско-крымского цикла выходил за пределы локальных проблем, является то, что его повесть «Для общего блага» была напечатана в переводе на русский язык в журнале «Жизнь» (1899, кн. 12).

Важным моментом мировоззренческо-писательской эволюции Коцюбинского был рассказ «Куколка». В «Куколке» Коцюбинский предстал выдающимся мастером психологического анализа. Сосредоточение внимания на психологических коллизиях становится определяющей чертой его творчества. Романтично-возвышенная, героическая тональность объединяет произведения на темы из прошлого украинского народа - «На крыльях песни» и «Дорогой ценой».

Новелла «Цвет яблони» была в украинской литературе новаторской